Життя Людмили Камінської – коростенки, мати 16 дітей

Життя Людмили Камінської – коростенки, мати 16 дітей

— У гінекологічному відділенні спочатку питали, коли зупинимося з чоловіком народжу­вати. Після десятої дитини — перестали. Як іду ставати на облік, сміються: о, постійна клієнтка, — каже 43-річна Людмила Камінська з міста Коростень на Житомирщині. 9 вересня народила сина Давида. Він — 16-та дитина в родині.

Про це пише Gazeta.ua.

Камінські мешкають у 3-кімнатному будинку на околиці. На мотузці перед верандою сушаться рушники, простирадла, дитячі штани й колготки. На столі в пластмасовому горщику цвітуть чорнобривці, у вазі — букет червоних жоржин, із десяток груш. На сонці гріються двоє кошенят.

Двері відчиняє 5-річна Вікторія. Кілька разів визирає і ховається. За пару хвилин з’являється разом із матір’ю й батьком Олександром, 49 років. Слідом виходять шестеро дітей від 10 до півтора року. Людмила тримає на руках загорнутого у ковдру Давида. Він позіхає і мружиться на сонці.

— Із чоловіком познайомилася, коли мені було 14, — жінка сідає на застелену візерунчастим покривалом довгу лавку.

З-під червоної хустки вибивається сиве волосся. Одягнена в чорно-білу смугасту спідницю й рожеву кофту. На ноги в білих шкарпетках взула гумові шльопанці. Біля Людмили вмощуються діти.

— Жила тоді з батьками в Молдові. Щоліта приїздила в Коростень до дядька. Якось він приїхав зустрічати мене на вокзал із товаришем — моїм майбутнім чоловіком.

Після закінчення медучилища знову літо провела в дядька. Олександр запрошував на побачення. Водив у кіно, купував морозиво. Коли поверталася до батьків, взявся проводжати до поїзда. На вокзалі зробив пропозицію. Погодилася через два дні після розмови з батьками. За тиждень Саша був у нас. Через місяць розписалися, і він забрав мене в Коростень.

Людмила дає Давида доньці 19-річній Тетяні. Та виглядає на кілька років молодшою. Працює пекарем на хлібозаводі.

— Першу доньку — Світлану — народила в 19, — продовжує господиня. — Зараз їй 24, працює швачкою, живе з нами. Слідом за нею на світ з’явилися ще п’ятеро. Потім Бог п’ять років дітей не давав. Думали, вже й не буде. Але 2004-го завагітніла.

Усі діти народжувалися здоровими. Перших сімох годувала груддю почті до года. На менших молока вже не хватало.

Діти тягнуть матір за руку в садок за повіткою. Між яблунями вкопана велика дерев’яна гойдалка. Діти сідають на неї рядком. Батько розгойдує.

— Після одруження жили на зйомній квартирі, — каже Людмила. — Саша до весілля встиг тільки участок купити й фундамент поставити. З кожної получки половину вкладали у стройку: то кирпичів купимо, то досок. Строїлися вісім років. У своє житло переходили 9 травня 1999-го. Діти по хаті бігали, примірялися, хто де спатиме.

На чужій квартирі добряче намучилися. Вшістьох тулилися в одній комнаті. Вручну стірала. Сушити на балконі місця було мало. Найважче зимою — одежа по два дні у мисці кисла. Та й памперсів не було. Поки покормила дитину, пельонка вже мокра. Зараз — усі умови. Тільки рожай.

Господарі запрошують до хати. У веранді під стіною на килимку стоять півтора десятка дитячих сандалів. У коридорі — дві коробки з іграшками й візок для найменшого сина. Чути, як у ванній гуде пральна машинка.

— Стірає з ранку до вечора, — каже Людмила. — Малі на вулицю в чистому йдуть, а через час вимазані вертаються. Багато грошей на одяг не тратимо. Від старших лишається. За потреби купляємо на секонді. Там речі з натуральних матеріалів і гарної якості.

Вітальні в будинку немає. Її переобладнали на спальню. Попід стінами стоять двоповерхове ліжко і чотири дивани. Під вікном — два столи з настільними лампами, етажерки зі шкільними підручниками.

— Із нами живуть 14 дітей, — каже Людмила. — 22-річний Юрій і на два роки молодший Андрій — окремо зі своїми сім’ями. У старшого є донечка, 4 місяці.

Менших дітей із чоловіком кладемо біля себе. Вночі часто прокидаються: то щось насниться, то в туалет захоче. Старші живуть у двох інших кімнатах. Майстра попросили зробити для них шість однакових двоповерхових ліжок. Запитав: “Хостел (готель економного типу з розміщенням у кімнаті кількох людей) будете відкривати? Та кому він у Коростені треба?”

Всі перемиваються години за чотири. Купатися люблять. Приходиться підганяти. Із чоловіком встаємо до 6:00, щоб потім дітям не мішати. Вмиваються і чистять зуби по троє. Учаться посередньо. На гуртки не ходять, бо часу немає.

Людмила й Олександр сідають на диван. Жінка бере на руки Давида. Годує його з пляшечки. 1,5-річна Аліна тягне її до себе. Коли мати забирає, починає плакати. Доньку бере на руки Олександр і дає соску.

— Аліна — сама ревнива, — каже мати. У неї дзвонить мобільний телефон. — Назвали Давидом, — відповідає у слухавку. — Їсть гарно. Кожні дві години прокидається і просить кашки.

— Дзвонила медсестра, — пояснює. — Цікавилася, як новонароджений себе почуває.

На кухні з одного боку перед столом стоїть довга дерев’яна лава, з другого — виставлені у ряд п’ять стільців. У плетеній вазі лежать бублики й цукерки. На плиті кипить чайник. На підлозі — відро чищеної картоплі.

— Готую цілий день, — говорить Людмила. — Варю по дві-три страви, бо діти не все однаково люблять. Сьогодні готувала гречку, макарони й борщ. На обід буде рисовий суп і картопляне пюре. Борщ усі їдять залюбки. Картоплю ­люблять і варену, і жарену. Її готую в чотирьох сковорідках.

На дні народження раніше пекла торт. Тепер купую готові коржі. Тільки кремом перемазую. Подарунки дітям не купляємо. Одному купиш — інші плакати починають. Якось подругу запросила до Вовіка на день народження. Вона принесла подарунки на усіх. Після того жартувала: “Більше на день народження не запрошуй, бо швидко розорюся”.

— Ми з дружиною народилися в багатодітних родинах, — каже Олександр Камінський. — У мене восьмеро братів і сестер, у Люди — четверо. У наших братів і сестер теж багато дітей. Для тещі Давид став 41-м онуком. Якщо Бог дасть, будемо ще народжувати.

Квартиру з двома ваннами подарував Віктор Ющенко

Востаннє на роботі Людмила Камінська була 23 роки тому. За фахом — медсестра. Чоловік Олександр працює на залізниці.

— Після весілля дев’ять місяців працювала в діагностичному центрі, — каже жінка. — Тоді пішла в декрет. На роботу більше не виходила. Коли оформляла 16-й декрет, дівчата сміялися: “Ще двох дітей народиш і вже пенсію прийдеш оформляти”.

— На скруту не скаржимося, — говорить Олександр Володимирович. — Держава на дітей гроші платить. 2009-го, коли Люда народила 11-те, до нас приїжджав тодішній президент Віктор Ющенко. Подарили 2-рівневу квартиру в Коростені на 90 “квадратів” через 10 років, як переїхали до свого будинку. Там дві ванни, туалети. У ній живе син Юрко з дружиною й донькою.

Перебиратися туди не хочемо. Квартира на четвертому поверсі, ліфта немає. Люді важко буде з коляскою спускатися. Та й дітям тут краще — цілий день на свіжому повітрі. Наша вулиця — тупікова. За день не більше двох машин проїжджає.

Біля хати у нас невеличкий город. За містом маємо 20 соток землі. Половину засіяли житом, аби було чим курей годувати. Старші діти всігда помагають збирати картошку. Сорівнуються, кому попадеться найбільша бульба.

Комментарии

Закрыть меню