Коростень - столица древлянского края
Життя Людмили Камінської – коростенки, мати 16 дітей

Життя Людмили Камінської – коростенки, мати 16 дітей

— У гінекологічному відділенні спочатку питали, коли зупинимося з чоловіком народжу­вати. Після десятої дитини — перестали. Як іду ставати на облік, сміються: о, постійна клієнтка, — каже 43-річна Людмила Камінська з міста Коростень на Житомирщині. 9 вересня народила сина Давида. Він — 16-та дитина в родині.

Про це пише Gazeta.ua.

Камінські мешкають у 3-кімнатному будинку на околиці. На мотузці перед верандою сушаться рушники, простирадла, дитячі штани й колготки. На столі в пластмасовому горщику цвітуть чорнобривці, у вазі — букет червоних жоржин, із десяток груш. На сонці гріються двоє кошенят.

Двері відчиняє 5-річна Вікторія. Кілька разів визирає і ховається. За пару хвилин з’являється разом із матір’ю й батьком Олександром, 49 років. Слідом виходять шестеро дітей від 10 до півтора року. Людмила тримає на руках загорнутого у ковдру Давида. Він позіхає і мружиться на сонці.

— Із чоловіком познайомилася, коли мені було 14, — жінка сідає на застелену візерунчастим покривалом довгу лавку.

З-під червоної хустки вибивається сиве волосся. Одягнена в чорно-білу смугасту спідницю й рожеву кофту. На ноги в білих шкарпетках взула гумові шльопанці. Біля Людмили вмощуються діти.

— Жила тоді з батьками в Молдові. Щоліта приїздила в Коростень до дядька. Якось він приїхав зустрічати мене на вокзал із товаришем — моїм майбутнім чоловіком.

Після закінчення медучилища знову літо провела в дядька. Олександр запрошував на побачення. Водив у кіно, купував морозиво. Коли поверталася до батьків, взявся проводжати до поїзда. На вокзалі зробив пропозицію. Погодилася через два дні після розмови з батьками. За тиждень Саша був у нас. Через місяць розписалися, і він забрав мене в Коростень.

Людмила дає Давида доньці 19-річній Тетяні. Та виглядає на кілька років молодшою. Працює пекарем на хлібозаводі.

— Першу доньку — Світлану — народила в 19, — продовжує господиня. — Зараз їй 24, працює швачкою, живе з нами. Слідом за нею на світ з’явилися ще п’ятеро. Потім Бог п’ять років дітей не давав. Думали, вже й не буде. Але 2004-го завагітніла.

Усі діти народжувалися здоровими. Перших сімох годувала груддю почті до года. На менших молока вже не хватало.

Діти тягнуть матір за руку в садок за повіткою. Між яблунями вкопана велика дерев’яна гойдалка. Діти сідають на неї рядком. Батько розгойдує.

— Після одруження жили на зйомній квартирі, — каже Людмила. — Саша до весілля встиг тільки участок купити й фундамент поставити. З кожної получки половину вкладали у стройку: то кирпичів купимо, то досок. Строїлися вісім років. У своє житло переходили 9 травня 1999-го. Діти по хаті бігали, примірялися, хто де спатиме.

На чужій квартирі добряче намучилися. Вшістьох тулилися в одній комнаті. Вручну стірала. Сушити на балконі місця було мало. Найважче зимою — одежа по два дні у мисці кисла. Та й памперсів не було. Поки покормила дитину, пельонка вже мокра. Зараз — усі умови. Тільки рожай.

Господарі запрошують до хати. У веранді під стіною на килимку стоять півтора десятка дитячих сандалів. У коридорі — дві коробки з іграшками й візок для найменшого сина. Чути, як у ванній гуде пральна машинка.

— Стірає з ранку до вечора, — каже Людмила. — Малі на вулицю в чистому йдуть, а через час вимазані вертаються. Багато грошей на одяг не тратимо. Від старших лишається. За потреби купляємо на секонді. Там речі з натуральних матеріалів і гарної якості.

Вітальні в будинку немає. Її переобладнали на спальню. Попід стінами стоять двоповерхове ліжко і чотири дивани. Під вікном — два столи з настільними лампами, етажерки зі шкільними підручниками.

— Із нами живуть 14 дітей, — каже Людмила. — 22-річний Юрій і на два роки молодший Андрій — окремо зі своїми сім’ями. У старшого є донечка, 4 місяці.

Менших дітей із чоловіком кладемо біля себе. Вночі часто прокидаються: то щось насниться, то в туалет захоче. Старші живуть у двох інших кімнатах. Майстра попросили зробити для них шість однакових двоповерхових ліжок. Запитав: “Хостел (готель економного типу з розміщенням у кімнаті кількох людей) будете відкривати? Та кому він у Коростені треба?”

Всі перемиваються години за чотири. Купатися люблять. Приходиться підганяти. Із чоловіком встаємо до 6:00, щоб потім дітям не мішати. Вмиваються і чистять зуби по троє. Учаться посередньо. На гуртки не ходять, бо часу немає.

Людмила й Олександр сідають на диван. Жінка бере на руки Давида. Годує його з пляшечки. 1,5-річна Аліна тягне її до себе. Коли мати забирає, починає плакати. Доньку бере на руки Олександр і дає соску.

— Аліна — сама ревнива, — каже мати. У неї дзвонить мобільний телефон. — Назвали Давидом, — відповідає у слухавку. — Їсть гарно. Кожні дві години прокидається і просить кашки.

— Дзвонила медсестра, — пояснює. — Цікавилася, як новонароджений себе почуває.

На кухні з одного боку перед столом стоїть довга дерев’яна лава, з другого — виставлені у ряд п’ять стільців. У плетеній вазі лежать бублики й цукерки. На плиті кипить чайник. На підлозі — відро чищеної картоплі.

— Готую цілий день, — говорить Людмила. — Варю по дві-три страви, бо діти не все однаково люблять. Сьогодні готувала гречку, макарони й борщ. На обід буде рисовий суп і картопляне пюре. Борщ усі їдять залюбки. Картоплю ­люблять і варену, і жарену. Її готую в чотирьох сковорідках.

На дні народження раніше пекла торт. Тепер купую готові коржі. Тільки кремом перемазую. Подарунки дітям не купляємо. Одному купиш — інші плакати починають. Якось подругу запросила до Вовіка на день народження. Вона принесла подарунки на усіх. Після того жартувала: “Більше на день народження не запрошуй, бо швидко розорюся”.

— Ми з дружиною народилися в багатодітних родинах, — каже Олександр Камінський. — У мене восьмеро братів і сестер, у Люди — четверо. У наших братів і сестер теж багато дітей. Для тещі Давид став 41-м онуком. Якщо Бог дасть, будемо ще народжувати.

Квартиру з двома ваннами подарував Віктор Ющенко

Востаннє на роботі Людмила Камінська була 23 роки тому. За фахом — медсестра. Чоловік Олександр працює на залізниці.

— Після весілля дев’ять місяців працювала в діагностичному центрі, — каже жінка. — Тоді пішла в декрет. На роботу більше не виходила. Коли оформляла 16-й декрет, дівчата сміялися: “Ще двох дітей народиш і вже пенсію прийдеш оформляти”.

— На скруту не скаржимося, — говорить Олександр Володимирович. — Держава на дітей гроші платить. 2009-го, коли Люда народила 11-те, до нас приїжджав тодішній президент Віктор Ющенко. Подарили 2-рівневу квартиру в Коростені на 90 “квадратів” через 10 років, як переїхали до свого будинку. Там дві ванни, туалети. У ній живе син Юрко з дружиною й донькою.

Перебиратися туди не хочемо. Квартира на четвертому поверсі, ліфта немає. Люді важко буде з коляскою спускатися. Та й дітям тут краще — цілий день на свіжому повітрі. Наша вулиця — тупікова. За день не більше двох машин проїжджає.

Біля хати у нас невеличкий город. За містом маємо 20 соток землі. Половину засіяли житом, аби було чим курей годувати. Старші діти всігда помагають збирати картошку. Сорівнуються, кому попадеться найбільша бульба.

Закрыть меню
×

Корзина